Успіх — це сума маленьких зусиль, яких я докладаю щодня.
Роберт Кольє
Історія друга про навчання під час війни. Головне: якісна комунікація з учнями, відновлення рутин, висвітлення актуальних тем і психологічна підтримка.
Мабуть, у кожного, хто хоть раз був за кордоном, була своя історія ідентифікації. І коли іноземці питали: «Звідки ти?» Відповідаєш: «Ми з України». Завжди почуєш коментар, що мовляв, а це росія!? І ти починаєш наполегливо пояснювати, що це не так. Тепер ніхто не буде ототожнювати нас. Тепер весь світ знає, де на мапі знаходяться міста України: Ірпинь-Буча-Ворзель-Гостомель, Маріуполь, Краматорськ... Тепер усі знатимуть, що таке фашистська росія. Усі, але не за поребріком. А може мені байдуже, що думають вони там? Але не байдуже, що дехто з моїх земляків думає, що винен лише путін. Це він катує, грабує, гвалтує, стирає, бомбить, заміновує, розтерзує, нівичить, звірствує на моїй землі?!!! Це він, «велікій» народ, вивозить блендери та м'ясорубки з пограбованих українських будинків. Як ганебно! Це він розтрілює впритул. Це ви. ви. ви. І немає вам прощення вовіки віків!
Після 2014 з плином часу у багатьох ( а кого й зовсім не торкнуло) притупилася пам’ять про те, що війна не закінчилася. Що усі вісім років ми були в режимі очікування, тут, зовсім поряд з кордоном розмежування. Як начебто стали на міну й боялися поворухнутися. Жили, ходили на роботу, у кіно, крамниці, їздили на море влітку. Жили, але внутрішньо поставили життя на паузу. Загарбницькі амбіції сусідньої держави розцвітали, укріплювалися, насаджувалися у мізки не лише їхнього народу, а й усіх прибічників «руського міра» тут, у нас. Вони теж почували себе нормально: готувалися до маршброска, сіяли гнилі думки, вростали у душі співчуваючим, піднімали голову час від часу, ніби зондуючи грунт: а раптом спрацює. І час від часу спрацьовувало, давало плоди, піднімало голову. Бо стали забувати або й не пам’ятали 2014. Тому зараз треба знищити цю гідру на корню, вгризаючися глибоко до джерел, щоб НІКОЛИ ЗНОВУ. Чуєте: НІКОЛИ. Не підняли вони голову, не зазіхнули на чуже, не подумали, а якщо й подумали, щоб їм стало страшно від того, чим їх зустріне ПЕРША АРМІЯ СВІТУ ТА ЇЇ НАРОД.
Тому це – моя війна, бо це війна мого народу, це війна світла проти темряви. Це війна мого світу проти зла.
І сьогодні моя зброя – і слово в тому числі. Роблю те, що можу найкраще. Відновлення навчання – виклик для учня та вчителя. Відновити навчання під звук сирени – подвійний виклик. Ми працюємо, коли є змога. Дуже радію, коли учні вмикають камеру. І можу бачити знайомі обличчя, очі , які світяться бажанням спілкуватися. І не звертаю увагу на шум за спиною, двоярусні ліжка в хостелі або каремати на підлозі у величезному спортзалі. Не бачу, бо є лише я і вони. В умовах війни вчитель як ніколи стає важливою фігурою в житті школярів. Тепер ми можемо бути для своїх учнів і психологом, і організатором, і філософом. В умовах війни складно всім, а особливо дітям. Зараз вони сприймають навчання як осередок безпеки, спокою та безтурботного життя. Між нами зв’язок незвичайний: більш тісний, тепліший, якийсь домашній.
11 клас. Урок української мови. Практична риторика – одна з останніх тем курсу української мови. Згадуємо стилі, риси та мовні засоби, сфери спілкування, жанри, у яких той чи інший стиль реалізується. Мета – не скільки забезпечити дітей знаннями, а створити безпечний простір, підтримати словом. Про війну говорю обережно, пробую зменшити напругу. Безперечно, говоримо про те, що дітей турбує майбутній вступ до вузів, їх майбутнє, як воно зміниться. Відчуваю страх, гнів, розпач. Це нормально. Демонструю спокій та впевненість, віру та надію. Урок ровний, але іноді вриваються ноти агресії. Пояснюю, заспокоюю, розумію. Хтось притих та лише спостерігає. Хтось просто не знає, як і що говорити зараз. Звичайне домашнє завдання, як на мене, актуальне, яке стане в пригоді у майбутньому студентському житті. Написати промову на одну із запропонованих тем: про плани на майбутнє, про підтримку, про те, що треба радіти простим речам. Звичайні стандартні теми. І дві теми про неї: « Сьогодні у світі немає чужої війни!, «Це моя війна!». Прошу обрати ту тему, про яку є що сказати або найбільше турбує; яка зачепила. Не нав’язую, не прошу писати саме те, що болить зараз мені, і що підсвідомо хотіла почути від них; хочу, щоб виговорилися, щоб далі волю емоціям, щоб виплеснули те, що позбавляє сну або просто поговорили. Прощаємося, обговорюємо дедлайн надсилання робіть. У запасі тиждень. Прожити тему, обрати свою, підібрати потрібні слова. Чекаю. Чекаю. Перша робота приходить уже через годину. Потім ще і ще. Потік почуттів, очікувань, розпачу, гніву і величезної віри в наше щасливе майбутнє, в перемогу, повернення до простих звичайних речей. Говорять про війну, або про неї не називаючи її, але знаю що це болить. Деякі роботи вражають. Дві роботи просто мене розчавили. Позбавили сну.
Любі мої діти, ви надзвичайні! У ваших маленьких та великих текстах криються величезні серця: щирі, відверті, людяні. І розмір тексту не має значення. У декількох рядках можна висловити океан почуттів. Відчуваю біль тих, хто вдруге тікає від війни: спочатку з рідного Донецька, а тепер знову. Знову дорога, машини, діти, люди, спортзал якоїсь школи, бомбосховище. Знову.
Ціную кожне слово, кожну відверту думку, яку довірили мені. Пишаюся. Дякую долі, що дала мені можливість працювати з такими дітьми. Деякими роботами хочу поділитися з вами (з дозволу дітей)
4 квітня 2022 р.
Знайомтеся – Микита. Щирий, відчайдушний, з хитринкою в очах. Гарний товариш. Завжди прийде на допомогу.
СЬОГОДНІ У СВІТІ НЕМАЄ ЧУЖОЇ ВІЙНИ!
Сьогодні всі люди, які не беруть участь у війні поділені на дві групи, перші ті, які вважають що це їх не торкнеться , а другі кажусь , що не в силах принести якісь зміни. Для перших хочу сказати, що це певний час ви так думаєте, а шкода від війни, яка була неважливою буде найбільш смертоноста саме для вас. А ті люди, які вважають, що не можуть щось змінити подумайте, а що станеться якщо кожен принесе хоча б одну річ в пункт допомоги або внесе 10 гривень на рахунок збройних сил? А я відповім, що ми не тільки б у стократ укріпили б армію України, а й наша єдність лякала б ворога ще більше. Тому світ розкрий очі й ти побачиш, що ця війна не може бути чужою. І треба не тільки єднатись Україні , а й всьому населенню Землі єднатись з Україною. Ми переможемо.
Знайомтеся. Лілія.
Ліля – світла, мудра дівчинка, якій довелося тікати від війни двічі. Рідний Донецьк залишився лише в спогадах. Звичні місця Краматорська, такі вже рідні куточки, люди знову хочуть забрати.
Переймалася тим, що коли надішле мені в іншому форматі текст, то не збережуться позначки, якими вона ілюструвала свій текст 
Пробую їх зберегти. Авторський текст не змінювала. Лілія одна обрала цю тему: «Життя – Тобі….» Для мене історична та значуща тема. Міжнародний Конкурс для української молоді «Життя –тобі…» Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» оголосив для дітей та юнацтва в Україні та поза її межами у такому вже далекому 2015 році. На Конкурс, який тривав півроку, надійшло понад 7000 робіт від авторів з усіх регіонів України, в тому числі з окупованих територій, а також з Греції, Іспанії, Норвегії, Польщі, Португалії і Франції. Роботи 20 лауреатів та 120 дипломантів, визначених Журі, опублікували в книзі «Життя – Тобі…». У далекому 2015 робота моєї учениці Билим Софії перемогла серед інших. Учениця тоді 8 класу описала свої переживання від війни. Вони вразили членів журі. Тоді під час нагородження познайомилася із членами журі, з якими підтримую зв’язок і досі. Тішилася з того, що нашу роботу відзначили, помітили серед інших, що вона зачепила. Шкода, що це сталося під час війни. Ось і сьогодні, запропонована тема знайшла відгук у серці одинадцятикласниці.
💙"Життя ––Тобі..."
Вітаю кожного українця! Поки що не з перемогою, але з тим, що ми живі, ми тримаємося, віримо та допомагаємо один одному.
Просто послухайте, українці; просто послухайте, росіяни; просто послухайте, люди.
Стали ще актуальнішими слова пісні "1944" Джамали.
When strangers are coming...
(Коли чужинці приходять)
They come to your house,
(Вони приходять у ваш будинок)
They kill you all and say,
Вони вбивають всіх вас і кажуть:
We’re not guilty, not guilty.
(Ми не винні, не винні).
Дорогі наші сусіди, нам так "пощастило" мати з вами найбільший спільний кордон. Ви так любите називати нас братами. А мене це так бісить! Як і всі пости з рукостисканнями(🇺🇦🇷🇺) від людей вашого шоу-бізнесу, блогерів, які нічого не тямлять в історії і не здатні критично мислити. А ще мене бісить, коли говорять, що почалася війна. Агов, люди, вона і не закінчувалася!
Чи були ми з росіянами "братськими" народами у 988 році? Ні, бо в цей час ми хрестили Київську Русь, а на місці Москви був ліс і болото. Нас ніхто не задовбував, бо ще не було кому.
Чи були ми "братським" народом у 1709 році? Ні, бо в цей час рос.імперія знищила Запорізьку Січ.
У 1783 році? Ні, бо тоді Катерина ІІ остаточно узаконила в Україні кріпацтво.
А 1932 року? Ні, бо уряд СРСР почав масштабний геноцид українського народу.
Чи були ми "братськими" народами в 1937? Ні, бо в той час відбувалося масове знищення української інтелігенції.
Чи були ми "братським" народом з росіянами 1949? Ні, тому що досі тривала епоха "великого терору" в Україні.
Чи були "братськими" народами в 2014-2021 роках? Ні, бо в цей час країна-сусід незаконно анексувала Крим і розпочала війну на сході України.
Чи "братський" ми народ в 2022? Ні, бо наші міста розбомблені. Тисячі людей загинуло. Продовжують гинути від рос. снарядів та куль.
Чи будемо ми "браттями" в 2060 році? Питання риторичне.
Орки. Ви позбавили нас будинку, роботи, улюбленої справи й найціннішого - життя наших дітей!! Як людина (пробачте, що вживаю це слово) може скидати бомбу на будівлю, навколо якої викладено "ДЕТИ"?! Так, це Маріуполь. І не тільки! Зрозуміло, це наказ. Не виконаєш ти, виконає інший. Звідки стільки жорстокості? Як вам, російські солдати, жити після цього?(якщо виживите, звичайно).А як ви жили раніше? Просто ходили у своїй країні серед мирного населення, закохувалися, народжували дітей. Як? Вам так не дає спокою наша свобода?
Можно быть патриотом своей страны! Можно не любить/не понимать/осуждать украинцев.
Но когда поддерживают убийство детей, мирного населения... У меня вопрос. Гуляя по улице, вы встречаете детей. Вы не хотите их убить? Ребенка вашей соседки - не хотите? Глядя в глаза своего ребенка, не хотите, чтобы его убили?...
Такі люди без серця.
Не буду говорити про санкцї і закликати відмовлятися від російської продукції, аби і далі не спонсорувати цю війну. Все це ми знаємо. А ще ми знаємо, що через цю війну вмирають не тільки наші діти, а й діти країни-агресора. Захмарні кошти на лікування однієї дівчинки були зібрані. І через знецінення російського рубля втрачено половину суми. І таких дітей багато. Мені ЇХ шкода!
Сирени. Міна, град, танк, смерч: як вижити. Фосфорні бомби: як вижити. Читаємо. Це? наша реальність? Ви знали, що у 21 столітті можна пити воду з калюж? Ви знали, що у тривожній валізці у більшості людей наш прапор!
"Який сьогодні день? Яке число? Це весна? Хіба? Здається, це триває вічно." Знайомо? Нас кожен день трясе від емоцій від "ми точно переможемо, скоро їдемо додому" до "це кінець...треба брати дітей, тікати, шукати роботу за кордоном. " Знайомо? "Чому в мене є що їсти, а у них ні? Чому у нас в місті не було сьогодні сирени? Чому я жива, а ці діти ні?!" Такі думки були? Ти можеш відчувати провину через те, що виїхав, радієш...Не знищуй себе із середини. Україні потрібні сильні, позитивні люди)). Наскільки це можливо.
Робіть те, від чого отримували задоволення у повсякденному житті. Наприклад, моя мама (ще 2014го у Донецьку, коли десь далеко були чутні вибухи) виходила на город. Займалася квітами. Це її життя. Це її надихає. Для мене зараз способом відволіктися та гарно себе почувати є музика і тренування. Не витрачаю свою енергію на те, що не залежить від мене. Я випускниця. Щодня змінюється інформація щодо того, яким чином провести зовнішнє незалежне оцінювання. Мене це взагалі не турбує. Буде ЗНО – здам. Не буде – впораємося і без нього. Ми, молодь, як ніколи відчуваємо відповідальність не тільки за своє майбутнє, а й за майбутнє України. Адже вся відбудова Батьківщини припадає на нашу молодість, наше становлення.
Ви знаєте, у звичайному житті психологи радять на всі проблеми/негаразди казати не "за що", а " для чого". Чесно, це ЗАВЖДИ мені допомагало. Зараз...Не працює! Вмирає людина... дитина...Для чого? Аби інший щось там зрозумів. Абсурд. Його/Її сердце вже не б'ється!
Я не знала, що стільки українців мене розчарують. Своїм ставленням до людей, які допомагають. Особисто стояла у черзі за засобами гігієни для жінки з обмеженими можливостями. Вона ж у свою чергу була не задоволена: умовами життя, їжею. Не знаю, як передати словами. Люди грабують садочки, заклади, в яких їх прихистили. Дивують своєю неосвідченістю! Під час сирени і того, як люди йдуть до підвалу, ведуть онлайн-трансляцію зі словами "смотрите, как боятся." То зараз прилетить саме сюди!!! Що цікаво, такі люди були саме з тих міст, яких вже немає(Харків, Маріуполь). Чому так? Що тоді має статися, аби люди змінилися? Я не знаю. 💔
Про сирену. В мене на даху встановили. Це сильно. Таким чином місто намагається врятувати своїх мешканців. ЛЮДИ, особливо ті, хто живе у багатоповерхівках і мають можливість сховатися в підвалі свого дому чи в підвалі найближчого садочка/школи.Чому ви просто йдете до коридору, чи взагалі ігноруєте тривогу? Ви що, дійсно, настільки вірите в свій фарт?
Підсумовуючи тему сирен та вічно незадоволених людей, скажу. Чому мені не потрібно пережити страшні вибухи, втрату свого будинку, аби розуміти важливість повітряної тривоги і крокувати до підвалу; аби просто бути вдячною?
Тепер хочеться повернутися до Краматорську так, як колись хотілося повернутися до Донецьку. 💔
Ви запитаєте мене, чому для своєї теми я обрала саме таку назву. Погодьтеся, тема "Життя – Тобі..." має надзвичайно глибокий зміст. Тому, я дуже хотіла, аби кожен замислився й відповів на питання: кому б ви віддали своє життя, за кого б віддали найдорожче? Коли у мене в голові виникла ця назва "Життя – Тобі...", відразу напросилася відповідь: тобі, брате, і тобі, захиснику; тобі, дитино з переляканими очима, зовсім незнайома мені; і тобі, добра людино, що дала прихисток моїй родині, і тобі , тобі, Україно!!!
Пам'ятаємо, якщо у свободи і є ім'я, то це ім'я – Україна.
💙
💙💛
Слава Україні!
Смерть ворогам!
Все буде Україна!
P. S. –Хто знає, Covid ще ж?
–Так, записався в ТрО!
Дозволь собі сміятися.
Дмитро. Сором’язливий, урівноважений юнак. Здається, що уся посидючість та працелюбність світу втілена в ньому. За останній час змужнів та проявив усю можливу силу та міць справжнього чоловічого характеру.
ЦЕ МОЯ ВІЙНА!
Кожен із нас, хоча б раз ставив собі питання: «Що буде далі?» Я навчаюся в 11 класі й мене, як ніколи це хвилює. У зв’язку з останніми подіями, з приходом війни на мою землю, я почуваюся розгубленим і навіть не можу уявити, що буде в майбутньому. Це сильно вплинуло на мене, і я можу впевнено сказати, що це моя війна. Я – син цієї країни. Мені боляче дивитись на все це, я відчуваю біль, страх, ненависть. Вони забрали наш мир та спокій. Однак, пам’ятаю одне –ми будемо незалежними завжди. Я пишаюся своєю країною, пишаюсь тим, що я- українець!
Рита. Врівноважена, спокійна, лагідна з надзвичайно глибокими думками та своїм баченням навколишнього світу.
РАДІЙ ПРОСТИМ РЕЧАМ
Якщо чесно, останнім часом мені сняться не дуже веселі історії, та сьогодні, мабуть, особливий день. Спокій, краса навколо, тривога, від якої добрі тітоньки-феї мене відводять якомога подалі. Світ, у якому панує гармонія –ось, де була я сьогодні вночі. То й не дивно, що прокинулась із гарним настроєм та посмішкою на обличчі. За звичкою підійшла до віконця, дивлюсь – крапельки на дроті. Яка краса! Через час підходе тітка, каже: «Як гарно!» Брат розглядає маленькі кришталики. І розумію, що стає мені приємно на душі вже не через ту дрібничку- крапельки, а через посмішки на обличчях інших.
Насправді все, чому ми радіємо, – дрібнички. Вони стають значущими лише тоді, коли ми дійсно щось втрачаємо. Коли руйнується твій світ, все, що ти любив, цінував – зникає. Не просто зникає- його руйнують, нівичать, топчуть, вбивають.
Все ж сьогодні хочеться радіти простим речам. Сьогодні хочу, щоб радувало все. Наприклад, той самий дощик за вікном. Для когось він навіює надзвичайну атмосферу затишку, тепла, безпеки. Кожна крапелька, неначе прозорий світ бажань, що віддзеркалює потойбіччя і затягує тебе в інший вимір. А для когось це звичайна грязюка за вікном. Тобто ми самі керуємо своїми емоціями, незалежно від того де ми, з ким і з чим. (Як в цілому власним життям, собою: те на що ми звертаємо увагу, як поводимося, сприймаємо світ. Недарма ж кажуть: « Усе у наших руках!») Тому треба частіше дозволяти собі по-дитячому радіти простим речам.
Позитивні емоції просто необхідні для всіх, особливо зараз. Вони заводять нас, як моторчик; і тоді ми здатні не просто існувати, а й творити, ділитися, заряджати інших, БОРОТИСЯ й виборювати свободу, ПЕРЕМАГАТИ. Інколи може здатися, що навкруги вже ніщо не радує око. Та це тільки здається – кожен здатний підняти голову і йти далі, а там диви й натрапиш на диво. Головне не стояти на місці, бо так точно не знайдеш утіху, яка можливо ховалась десь зовсім поруч, десь там, де і не очікував.
А взагалі-то, якщо зневірився і не можеш бачити радість у простих речах, тобі до прикладу ціла нація – українці. Могутні люди, для яких не існує «неможливо» або «сумно». І в горі, і в радості з посмішкою йдемо через усі перешкоди. Звичайно інколи і могутні, сильні плачуть, але важливо вміти вчасно, у холодних просторах космосу, звернути у бік рідної України, перш ніж тебе засмокче чорна діра, чи ти просто заблукаєш, і ти обов’язково відновиш сили для боротьби.
Отож радій і знаходь утіху у простих речах. Адже це не складно і є найефективнішими ліками для душі і тіла. Особливо в тяжкі часи, наш настрій – єдина і найпотужніша зброя проти всіх ворогів, яка не дасть зламати дух, віру і надію у краще, віру в нашу перемогу. А вона обов’язково настане. Вірю в це.
Наостанок поставлю просте запитання: чому ти радів нещодавно ?
Ось такі історії моїх учнів, роботи учнів математичного класу, фізиків-ліриків. Глибокі, мудрі слова, яка дають надію, ні, переконують, що ми обов’язково переможемо, відбудуємо і відновимо нашу країну. А ще ця історія про навчання під час війни доводить, що слово- зброя.
