TetyanaEducator: Winner

На цій сторінці пропонуємо презентувати досягнення класу
або власні перемоги.

Вітаємо переможців гімназистів-учасників танцювального фестивалю "Різдвяний фест", який відбувся у грудні 2018 р. Призові місця посіли колективи "Елеонорушки" (керівник Гоцька Злата Сергіївна) та колектив "Веселка " (керівник Йова Наталія Анатоліївна)

"ЕЛЕОНОРУШКИ"- зразковий танцювальний колектив, до складу якого протягом багатьох років входять гімназисти: Остапчук Анастасія, Зубова Маргарита, Примачек Андрій, Примачек Ксенія , Сезько Олександра, Тітенко Діана, Якушенко Григорій.

Без танцювального колективу "Веселка" під керівництвом Йової Наталії Анатоліївни не відбувається жодного гімназійного свята. Вітаємо з перемогою на фестивалі (колектив посів І місце у двох номінаціях) представників гімназії, які входять до складу колективу: Гживаову Ольгу, Корнієнко Марію, Луковецьку Анастасію, Бичковську Катерину, Ярмак Ангеліну, учениць початкових класів гімназії та Козирєву Марію (3(7)-б кл.), Новікову Марію (3(7)-б кл.), Рудченко Єсєнію (3(7)-б кл.),Лукашову Катерину (4(8)-а кл.), Старицьку Дар'ю (4(8)-а кл.), Кандибу Орину (4(8)-а кл), Демченко Олесю (6(10)-б кл.), Кириченко Руслану (5(9)-б кл.)

НАШЕ МАЙБУТНЄ У НАДІЙНИХ РУКАХ

АБО СЛІДАМИ

І МІЖНАРОДНОГО ДИТЯЧОГО ЛІТЕРАТУРНОГО
ФЕСТИВАЛЮ

«Literature Future»

Я пишаюся кожним досягненням гімназистів, тішуся їхніми перемогами на творчих конкурсах, у предметних олімпіадах, досягненнями у спорті й на танцювальних фестивалях, блискучому виступі на захисті робіт МАН, будь-де й будь у чому, коли вони демонструють свої знання, уміння, власну громадянську позицію. Коли знаєш, що росте гідна зміна, віриш, що наше майбутнє у надійних руках.

Шкода, що нашим дітям довелося подорослішати швидче, ніж це передбачено природою. Наші діти мудрі й допитливі демонструють своє світобачення невимушено і , на перший погляд, легко. Хоча, якщо придивитися, як їм непросто.

Хочу представити роботу Наталії Кротченко, яку не могли не помітити на І Міжнародному дитячому літературному фестивалі «Literature Future».

Нотатки життя

Низка днів це те, з чого складається наше життя. Самі по собі дні можуть буть продовженням попереднього, тягнутися, як м’яка гумка або пролітати в одну мить, викарбовуватись в пам’яті назавжди чи зникнути під пилом часу.

Цікаво, що ніхто не пам’ятає найважливіший в усьому житті день - свій день народження. Тож доводитись вірити на слово батькам який ти був гарнесенький у мить, коли світ прийняв тебе у свої лагідні обійми. Згодом значні та не дуже події займають свій осередок пам’яті і турбують, радують, дивують нас тим менше, чим більше спливає часу. І з кожним роком спіраль спогадів закручується все тужче. Найяскравішими залишаються лише ті дні, що назавжди змінили хід наших думок, світогляд, характер. Це дні з великої літери «Д».

Події, що розпочались у 2014 році на сході України змінили багато кого. І якби дорослі не намагалися вдавати, що нічого страшного не відбувається і «все під контролем», занепокоєння та страх рано чи пізно просочувались та надійно оселялись в дитячих думках та почуттях.

Спогад про День, коли відбувся перший гучний бій на околицях Краматорська перерве ще не один безтурботний сон. У школах за графіком тривали навчання. У проміжках між уроками майже всі класи висипали на шкільне подвір’я аби насолодитись весняним сонцем. Оглушливий рокіт, що заполонив місто був дуже схожий на грім. От тільки небо чисте та тремтять шибки у шкільних вікнах. Якесь невідоме до цього відчуття було настільки сильним і раптовим, що сльози покотились по обличчю самі по собі. Вчителі терміново зібрали всіх дітей у вестибюлі, там, де не було вікон. Дякувати Богові, старша сестра, що була поруч, своїм зовнішнім спокоєм допомогла і мені впоратись з панікою і здолати страх. По домівках відпускали тільки у супроводі батьків. Та і подальші відвідування школи вже були на їх розсуд.

Те літо мало бути таким, як і декілька попередніх. Але плани змінились, батьки без обговорювань і дуже швидко зібрали нам з сестрою речі і відправили до бабусі у Харків. Раніше мамі не подобався міський відпочинок, канікули завжди проходили у лісовому таборі або на морі, щоб «набратися здоров’я на весь рік». Квитки ледве взяли і лише три на нашу родину з чотирьох чоловік. Факт їхати на колінах у дорослих зовсім не обрадував та моє невдоволення мало кого бентежило, тож довелось змиритися. Той День почався з непривітного ранку, дощ лив ще з ночі, брудні потоки води неслись зі швидкістю гірських річок. Люди, що виїжджали одним автобусом з нами були похмурі, як і погода. Багато дітей різного віку. Плач, метушня, майже всі відводять погляд. До речі, це був перший мій вихід у місто за останні місяці. Їхали незвичною дорогою, сісти біля вікна, знову ж таки, не дозволили, у спертому повітрі мов тягар висів незнайомий вислів «блок-пост ополченцев». І саме від нього залежало поїдемо ми далі чи повернемось назад. Тут, у вузькому проході забитого автобусу я вперше побачила чоловіка зі зброєю. Щось схоже на рушницю висіло у тієї людини за спиною та при пересуванні небезпечно чіплялось за ручки на сидіннях. Дорослі мовчки віддавали документи на перевірку, жодних зайвих питань, тільки чіткі відповіді. Впали в око брудні руки і неохайна одежа перевіряючого, мені б добряче перепало за таке. І в той момент було дуже зручно сидіти між мамою і татом та тримати за руку старшу сестру. Життєвий досвід поповнився дивними «мурашками», що повзають по спині, не зрозуміло відкіля беруться і зникають тільки разом з небезпекою, що їх спричинила.

З Харкова батьки поїхали наступного дня. Це вже потім стане відомо про забиті шибки у нашому домі, щоденні обстріли, цілодобово відкритий підвал та правило спати одягненим. До кінця червня мені вдалось вже виконати обов’язкову літню програму: впасти з дерева, розідравши руку від зап’ястку до ліктя, вимазати босоніжки у шовковицю не тільки ззовні, а і всередині. Ну і на додачу влетіти під гойдалку, розбивши губу і вищербивши зуб. От тільки бабуся була не в захваті. А мені вже хотілось додому, бо Дні стали схожими один на другий і якимись гумовими. Іноді було так сумно, що навіть вся їжа була однакова за смаком. Тут був один плюс, вівсяна каша на сніданок більше не дратувала.

Повертались додому в липні, звичною дорогою. Із задоволенням махали з вікна хлопцям в військовій формі. Мама сказала, що їм зараз важлива наша підтримка. Вони повинні знати, що їх тут дуже чекали. В той День, перше, що побачили в’їхавши до Слов’янська, були зруйновані снарядами домівки, побиті дахи, зрешечені паркани. На вулицях майже не було людей. Навіть бродячих тварин не було зовсім. Поступово на зміну гарному настрою приходив німий жах. Живучі там вдалині, навіть гадки не маєш, що таке можливо. Змішалось все одразу і панічний страх, і «мурашки» по спині, і дорога стала наче нескінченною. На переїзді до Краматорська, уздовж узбіччя, було багато розбитої ворожої техніки. Саме тут, ціною власного життя, бійці збройних сил не дали війні увійти в моє місто. Коли хвиля почуттів відійшла, мов в безодню, в свідомості залишилось кілька римованих рядків:

Дихає місто.

Вогняні вдохи.

Кров, як намисто.

Попельні крохи.

Десь, тихо й печально,

Всхлипує мати

Над сином, померлим,

Пулі, гранати.

А он, біля поля,

Ховають солдата.

Страшне місце бою

Вже й не відшукати

І тиша страшенна,

Не чуть навіть птаха,

Тут є тільки дике

Почуття жаху

А десь, у майбутньому,

Мир не в полоні

Є сонячне світло

В дитячих долонях

Давно вже забули

Те спалене місто,

Ті попільні крохи

Й ту кров як намисто.

І тільки могили

Тих мужніх бійців

Нагадують світу

Про війни отців.

А потім був суботник. Нам випало чистити опори освітлення від бруду та фарбувати їх в синьо-жовтий колір. Поруч час від часу їхала військова техніка. Було спекотно і хлопці сиділи прямо на броні. Ми щосили розмахували руками і вони щиро відповідали нам. В цей День я зрозуміла, які вони, «воїни світла».

Нам пощастило, ми живемо на мирній території, у власних домівках. Але війна не скінчилась, вона продовжується зовсім поблизу. Кожен день, десь недалеко, діти різного віку змушені виживати у складних військових умовах. Та ми всі разом майбутнє нашої країни. Майбутнє, яке не хоче війни. Майбутнє, що попри все, кожен день розфарбовує своє життя у барви безмежного синього неба та гарячого жовтого сонця, у барви України.

Наталія Кротченко, учениця 9 класу

Краматорської української гімназії.

СПРАВЖНІЙ ЧЕМПІОН

А чи знаєте ви, що у 3-б класі початкової школи при Краматорській українській гімназії навчається справжній чемпіон.

Брусов Кірілл є переможцем міських, обласних чемпіонатів, чемпіонату України та Європи з кікбоксингу.

Завжди усміхнений, доброзичливий хлопчик на спортивних змаганнях демонструє сильний характер, витривалість, спритність. Добре володіє прийомами та знає історію виникнення цього виду спорту.

Кікбо́ксинг (англ. kickboxing) — вид спорту, в якому сполучаються техніка і правила боксу з прийомами східних єдиноборств (удари ногами, підсічки, кидки тощо). Народився у США, оскільки безконтактні поєдинки не влаштовували глядачів, що прагли сильніших вражень, а також самих спортсменів, що бажали випробувати свої сили у реальнішому бою. До того ж правила кікбоксингу дали змогу брати участь у двобоях спортсменам різних напрямів — каратистам, тайським боксерам тощо.

Формальна легенда про народження кікбоксингу така. Було вирішено провести поєдинок між багаторазовим чемпіоном світу боксером Мухамедом Алі та чемпіоном світу з карате Антоніо Інокі. Бій закінчився безрезультатно — каратист ліг на спину, а в боксі бити лежачого заборонено. Після цього нібито було вирішено створити новий, більш видовищний вид спорту із вдосконаленими правилами.

Кікбоксинг здобував популярність у світі, зокрема й завдяки кіно.

Бажаємо Кіріллу перемог і не лише на спортивному килимі.